14 жовтня в Україні відзначають одразу чотири важливі свята: релігійне – Покрову Пресвятої Богородиці, річницю створення Української повстанської армії, День Українського козацтва, а віднедавна – ще й День захисників і захисниць України. Державне свято для одних – хороша нагода відпочити, а для інших – день вдячності людям, завдяки яким живемо безтурботно і маємо надію на світле майбутнє. У 2014–2015 роках основою української армії були добровольці, які не побоялися невідомості, стали першопрохідцями в боротьбі за територіальну цілісність України. Такими є герої цієї статті. Дехто з них і до початку бойових дій на Сході був пов’язаний із військовою справою, захистом людей, а хтось просто не зміг залишитися осторонь подій, які відбуваються в країні.

Андрій Фарінець (у війську «Фара») – будівельник із Ужгорода, який до початку війни не мав досвіду військової служби. Хлопець зазначає, що рішення приєднатися до лав добровольців – його свідомий вибір. Потрапивши до 15 батальйону, він відправився в Мукачево, звідки всіх привезли на Схід. Під час служби отримав звання «Командир відділення» та «Командир бойової машини». З моменту  повернення додому пройшло достатньо часу для переосмислення всього, що з ним відбулося. У країні змінилася влада, але, на жаль, бойові дії продовжуються. Пізнати війну реально – це важкий досвід, розповідає Андрій: «Хто там був – розуміє, а хто не був – хай краще не знає». Після отримання осколкових поранень та трьох контузій хлопець повернувся до Ужгорода, однак готовий повернутися в зону бойових дій: «Якщо буде потрібно, я піду знову!». Андрій не має бажання закликати когось до безпосередньої участі у війні, але якщо людину щось не влаштовує в країні або у власному житті, то вона повинна діяти, а не сидіти склавши руки.

Тарас Гайдук – випускник історичного факультету УжНУ, який проживає у Львові і працює екскурсоводом, HR-адміністратором. Питання про те, чому вирішив захищати Батьківщину, Тарас вважає некоректним, адже, на його думку, потрібно запитувати інших, чому вони не захищають країну. Хлопець відслужив у 128-й бригаді на посаді командира БМ 21 Град. Перша ротація – напрямок на Горлівку, а наступні дві – на Волноваху. Солдату пощастило не проходити курс реабілітації, адже на це не було потреби. Наш герой не вважає себе достатньо мудрим, щоб давати настанови чи поради іншим, однак зазначає: «Якщо ти вважаєш, що Україна має відбиватися від російської агресії, то ти повинен бути серед тих, хто її захищає. Якщо думаєш, що ми маємо наступати, то повинен бути серед тих, хто наступає. Якщо вважаєш, що необхідна ще одна революція – тоді ласкаво просимо на барикади. Бо просто так нічого не буває».

Олександр (попросив не називати прізвище) більше 20 років свого життя присвятив службі в поліції. Саме професійні навички допомогли йому під час війни. Потрапивши на непідконтрольну територію, він виконував накази командира, будучи у зведеному окремому засекреченому загоні. Олександр – один із тих, кому пощастило не проходити курс реабілітації, адже, на щастя, важких поранень він не мав. Побувавши двічі на Сході, чоловік повернувся на службу до мирного Ужгорода, продовжуючи захищати права та свободи громадян країни, в якій народився, виріс і створив власну сім’ю. Олександр вважає війну жахом, який нікому не побажає бачити на власні очі.

Україна може сміливо похизуватися не тільки хоробрими чоловіками, але й не менш сміливими жінками, які воюють чи допомагають військовим на Сході. Вероніка (зараз перебуває на службі, тому попросила не називати її) – воєнний медик. 15 років тому після закінчення Київського медичного коледжу переїхала до Ужгорода, почала працювати у воєнному госпіталі. Відслужила в армії близько 20 років та не могла залишитися осторонь війни. Після всього побаченого вкотре переконалася, що ніхто не має права вбивати українців і зазіхати на нашу землю. Як і кожного, хто був на війні, її ображає, коли люди не усвідомлюють важливості військового протистояння: «Наш народ повинен розуміти, якою є ситуація і чим все може скінчитися, якщо не давати відсіч на Сході. Там міста і села в руїнах, земля всипана снарядами… Цінуйте один одного, любіть, поважайте, захищайте один одного і нашу Україну! Слава Україні! Героям слава!»

День захисників і захисниць України – важливе свято для всієї країни. У цей день хочеться нагадати всім про ціну свободи та про людей, які відстоюють нам мирне небо. Адже хто знає, де б ми були зараз, якби не вони – наші герої.

Рената Яцко, студентка відділення журналістики

Головне фото – iStock, інші фото з мережі інтернет та з ахіву Т. Гайдука

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *